Нові плани і виклики

Нагадаємо, після смерті восени минулого року свого творчого «батька», народного артиста України Ігоря Равицького, який очолював театр 30 років, колектив під орудою нового директора — художнього керівника Юлії Пивоварової перелаштовується на нові рійки та нові ритми.

ВИКЛИКІВ БАГАТО — І ЕКОНОМІЧНИХ, І ТВОРЧИХ

Продовжує муляти око містян та гостей Одеси хронічно завішаний сіткою фасад театру — і дуже хочеться побачити, нарешті, в усій красі цю пам’ятку архітектури, збудовану ще 1903-го. Ремонту вимагає і глядацька зала, надто її стеля. Щось театр робить самотужки, якихось домовленостей із очільниками області вже досягнуто, тож тримаємо кулаки.

Серед творчих викликів ключовими вбачаються три.

По перше — потреба інтенсифікації роботи: нормою має бути не менше 5-6 прем’єр на рік.

По-друге — питання «українізації», що є дивним для українського театру (а таким він був завжди, ще з моменту заснування під назвою Одеська Держдрама 1925-го), але, на жаль, типово для сходу та півдня України. Ні, театр, на відміну від деяких інших, працює винятково українською, але ця українська не є, м’яко кажучи, еталонною — так, формальність, за звичкою.

Нарешті, третя проблема — як наповнити реальним змістом «музично-драматичний» статус театру. Більшість подібних колективів у інших обласних центрах працюють, не маючи у себе вдома конкурентів, — тож спокійно ставлять і оперети, і мюзикли. Але коли зовсім поряд навіть не опера (бо в неї своя специфіка, і репертуарний перетин на 90 % виключається), а знаменита музкомедія, то кожну назву для афіші треба продумати до найменших дрібниць.

Нове керівництво театру ці проблеми усвідомлює і намагається розв’язувати. Запрошуються нові актори, оголошений конкурс на низку посад творчого складу. Запроваджено мовні тренінги. І найголовніше — розпочато роботу над прем’єрами, які мають усі шанси стати гучними.

…Колись із легкої руки тодішньої директорки Валентини Прокопенко та художнього керівника Ігоря Равицького Одеський театр ім. Василька був полігоном для творчих експериментів таких режисерів-нюсмейкерів, як Дмитро Богомазов, Юрій Одинокий, Андрій Бакіров, Владислав Троїцький, італієць Алєссіо Бергамо. Нині ця традиція, сказати б «перезавантажується»: в червні Стас Жирков представить виставу «Вона його любила» за мотивами п’єси Андрія Іванова, також анонсовано мюзикли «Конотопська відьма» в постановці Георгія Ковтуна та «Енеїда» в режисурі Максима Голенка (обидві — з ексклюзивною авторською музикою, для чого кардинально оновлюється музична частина).

РИТУАЛЬНО-МІСТИЧНЕ, КРЕАТИВНЕ… «ОДРУЖЕННЯ»

Сьогодні театр змусив говорити про себе, випустивши прем’єру гоголівського «Одруження» в постановці Івана Уривського, запрошеного сюди на роботу ще Ігорем Равицьким після успішного режисерського дебюту в Києві.

І сказати, що ця версія класичного твору є оригінальною, — значить не сказати нічого.

Іван Уривський знову виступив у своєму улюбленому стилі: будь-який сюжет розглядається та втілюється ним насамперед у ритуально-містичному ключі. Після «Тіней забутих предків» М. Коцюбинського, «Турандот» за К. Гоцці та «Олеся. Містифікація» за О. Купріним настала черга «Одруження» М. Гоголя. Воно постає в інтерпретації молодого режисера як притча, позбавлена жодних ознак історичного часу та конкретного місця дії. Тут подібна на мольфарку чаклунка-сваха (Ольга Петровська) викликає до життя з потойбіччя (в ролі «входу-виходу» до нього виступає колодязь) гомункулів-ембріонів, олюднює їх і пропонує Агафії Тихонівні (Марина Климова) як женихів.

Звісно, нічого путнього з цього не виходить: ані ворожінням, ані наукою (доведено професором Преображенським) повноцінну людину з «нелюдини» або «недолюдини» не створити. Тож «чудовиська», породжені «сном розуму», вертаються назад, у небуття, а Агафія, для вірності, ще й заколочує колодязь гвіздками. Аби знову слухати «Пісню Сольвейг» Г. Ібсена — Е. Ґріґа (лейтмотив вистави) на самоті. Тільки от до цієї Сольвейг уже повернеться її Пер Ґюнт…

Загалом пластично-хореографічна складова цієї вистави (повноправний співавтор постановника, якого можна назвати навіть співрежисером, — балетмейстер Павло Івлюшкін) повністю «переграє» словесну.

Таке з «Одруженням» уже траплялося: колись у Черкасах Андрій Жолдак ставив його за мотивами кінострічки Е. Скола «Бал» — не використавши жодної гоголівської репліки, але зберігши основний змістовний мотив першоджерела. Іван Уривський іде подібним шляхом — проте, звісно, в цілковито відмінній стилістиці та з власними мотиваціями. Здається, що й з одеського «Одруження» можна так само прибрати текст — його автори лише відштовхнулися від Гоголя, а далі рухалися цілковито креативно, тож п’єса, з якої на кону лунають тільки окремі репліки, виглядає у виставі зайвим тягарем. Тим паче що знаменитий гоголівський гумор, вміщений у геть інакший контекст, тут «не стріляє». Тож добре було б лишити текст комедії на сторінках зібрання творів Гоголя — тим паче що гоголівського містицизму тут якраз через край.

…У квітні цього року театр відзначив 125-ліття свого патрона — режисера, актора, театрального діяча Василя Василька. І за його часів, і раніше — в 20-ті — український театр у Одесі був надзвичайно популярним (про що є численні свідчення, зокрема, Остапа Вишні). Зробити так, щоби про нього знов заговорила вся Україна, — мета амбітна, але цілком досяжна.

Анна ЛИПКІВСЬКА, театрознавець, Одеса — Київ

Джерело: https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/novi-plany-i-vyklyky

Рубрика: Культура

Газета: №98, (2018)