Зустріч з авторкою та творчою групою висави “Вирій”

Декілька днів назад у свій день народження на запрошення театру завітала крутезна драматургиня Наталія Ігнатьєва!
Тож спочатку була премʼєра вистави за пʼєсою пані Наталії «Вирій».
Хто був, той знає, що це надзвичайно важка емоційно постановка.
Усе відбувається на відстані витягнутої руки.
Наші акторки грають неперевершено. Текст болючий і актуальний, бʼє ніби різками. Остання сцена взагалі вивертає всі внутрощі.
Тому ми дали глядачам трішки відійти і запропонували за 15 хвилин повернутися для розмови.
Бо ж така нагода трапляється далеко не щодня.
Авторка поділилася своїми емоціями й сенсами, які закладала в текст, розповіла про те, що її здивувало, що вразило в постановці васильківців. Ось що пані Наталія написала згодом: “Пишу, бо хочу, щоб хтось почув, зрозумів, що мені болить і чому. Пишу п’єси, бо вірю, що театр – це найкраще місце для діалогу, пошуку відповідей і очищення сміхом чи сльозами. Яке ж безмежне щастя мене охоплює, коли мої тексти комусь відгукуються! Коли мої п’єси беруть до рук небайдужі талановиті люди! Цього разу мені виростають крила від думки про мій “ВИРІЙ” в Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. В. Василька. Бо я побачила виставу сильну, щемливу, патріотичну і людяну. Як завжди перед прем’єрою за моїм текстом, хвилювалася: хоч би все добре! Одеський “ВИРІЙ” налаштував мене з перших хвилин: правильно дібраний тон сюру і правдивості, власна атмосфера, промовиста сценографія, влучні мізансцени, що показали і конфлікт, і любов моїх персонажок (режисерська група – Олександр Самусенко, Мирослава Ткач). Та головне було попереду: чи ті будуть акценти? Чи не “перекрутять” те головне, що я вкладала в п’єсу? Дивилася виставу тамуючи подих і вже перед поклоном видихнула. Фух. Усе добре. Так, де в чому мої героїні не такі, як я уявляла: Інга (Ірина Шеляг) виявилася ніжнішою і беззахиснішою, Ангеліна (Марія Буймович) – більш нарваною та водночас більше дитиною, Марина (Ірина Бесараб) – самовпевненішою зовні й самотнішою в душі, а Галина (Нінель Наточа, заслужена артистка України) виросла з матері одного військового до Матері-Богині всіх наших воїнів. Та головне, що кожна з них була щирою, проживала історію як свою. Кожна несла не тільки біль і лють, але й велику любов.
Обговорення показало, що не одну мене схвилювала вистава: говорили, що впізнали в цих героїнях реальних жінок, реальні історії, що бачили в них або в їхніх чоловіках себе, говорили про те, що тригерило, змусило плакати і що надихнуло. А ще, разом міркували, якби так зробити, щоб вистави такого змісту й потужності бачила Україна і бачив світ, якому явно бракує чесного погляду на рско-українську війну.
Дякую всій творчій групі за цю виставу! Дякую завліту театру Світлані Бондар за уважну й легку комунікацію, за модерацію обговорення й цікаве спілкування! Дякую за виставу й організацію зустрічі митцям та адміністрації театру! Дякую захисникам і захисницям за щастя жити в українській Україні!”

Потім творча група трішки привідкрила секрети створення вистави.
Олександр Самусенко, як режисер, чи не вперше, поділився секретами своєї творчої лабораторії.
Заслужена актриса України Нінель Наточа, говорила про створення свого образу, який відрізняється від прописаного у драмі, про додані глибини, які їй відкрилися при роботі над роллю, але нічого не сказала про те, скільки сил потрібно, щоб це все донести і зіграти. Про це ми можемо тільки здогадуватися…
Ірина Шеляг омолодила свою героїню, але цим додала їй теж, створилося враження, що саме це нове покоління зробить усе, щоб українці були далі, вона своєю любов’ю вирве коханого навіть з лабет чорта…
Ірина Бесараб поділилася емоціями про те, що їй незвично чути хлюпання носами від глядачів під час її монологу, що цей досвід для неї новий і незвичний.
Юлія Пивоварова, запевнила, що театр і надалі ставитиме вистави, які не розважають, а перш за все допомагають глядачам, які вміють думати й рефлексувати, справитися з сучасними викликами долі.
Запрошена психологиня Наталія Родіна підтвердила, що спільний перегляд і рефлексування таки мають терапевтичний ефект.
Був надзвичайний фідбек від глядачів. Наприклад, своїми думками та емоціями поділився наш глядач та захисник України Михайло Бакалюк. Ось декілька цитат з його тексту, написаного після зустрічі: “Я не театрал. Але ходити інколи в театр корисно. Особливо в Одесі, особливо в Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. В. Василька. Особливо коли там відбувається пʼєса “Вирій”… Потужна, психо-емоційна вистава, яка відзеркалює події українського сьогодення… Головну роль виконує наше українське суспільство. “Вирій” – це про реальність. Про історію. Про трагедія. Про відчуття. Про біль. Про конфлікт з самим собою. Про конфлікт у суспільстві. Про непорозуміння. Про відторгнення. Про відчайдушність. Про сміливість. Про боротьбу. Про відданість. І про любов!”

Ми почули цінні думки, роздуми, побажання й подяки!
Усе було щиро, чесно, відверто, ба навіть інтимно!