Від ста і до нескінченності

Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. Василя Василька відзначив 100-річчя із дня заснування. Ювілейний вечір відбувся 7 листопада, рівно через сто років з того дня, коли в місті відкрилася «Одеська українська Держдрама», перший стаціонарний український театр південної України. Вихованець школи Кропивницького, Садовського, Заньковецької та Курбаса Василь Василько очолив його уже наступного сезону, а 30 років тому, у 1995-му, театр отримав ім’я цього знакового для його історії режисера.

Минулий і поточний рік були щедрими на аналогічні ювілеї. Святкування, з огляду на ситуацію в країні, яка чинить опір агресору, не відзначалися особливою пишністю. Ювілей в Одесі також уникнув надмірного пафосу, а от щирим, домашнім і конструктивним його можна назвати цілком справедливо. Численні грамоти-подяки-відзнаки працівникам театру від представників влади різних рівнів, предметні дарунки, серед яких – кошти на нове обладнання і нова барабанна установка, інші приємні бонуси й презенти – після цього вечора театр не лише поповнив власну дошку пошани, але й незабаром суттєво оновить матеріально-технічну базу. Чотири роки тому у театрі завершилися масштабні ремонті роботи, тож такий подарунок доречно прислужиться тому, аби його оновлення було комплексним.

Особливі слова захоплення прозвучали на адресу корифея васильківців Ігоря Геращенка, який служить Театру Василька вже сорок років і нині отримав звання народного артиста України. Своїм шанувальникам актор також підготував подарунок – цього року у видавництві «Астропринт» вийшла його книга вибраних віршів  «Посеред сутнього». Пан Ігор уже багато років утримує звання фаворита місцевої театральної публіки, а фраза «бандерівець зі Львова, який став надбанням Одеси», що прозвучала того вечора, якнайкраще характеризує взаємини актора з містом біля моря.

Особливо щемний момент – вшанування працівників театру, які стали на захист країни після повномасштабного вторгнення росії. Актори в пікселі, що під овації усього залу вийшли на сцену, знають кожен куточок цього простору. Але їм, та й усім нам ще належить зробити дуже багато, аби наступного разу вони з’являлися перед публікою не у військовому строї, а в костюмі героя чергової вистави. Ця мізансцена урочистостей, природно, спонукала кожного присутнього загадати бажання,  аби саме так сталося якнайшвидше.

Ще один знаковий епізод урочистостей – зі сцени пролунав перекладений українською народний гімн Одеси, пісня «Край Чорного моря», мелодія якої звучить у серці кожного одесита з моменту народження. Автор перекладу – Сергій Осика. І у ці слова закохається кожен, хто бував в Одесі бодай один раз:

Те місто я бачив не раз уві сні,

Грайливе, солоне, ігристе,

Край Чорного моря відкрилось мені

В квітучих акаціях місто —

Край Чорного моря!

Те море, в якому я плив і тонув,

Той берег, ясний і погожий.

Повітрям, яке у дитинстві вдихнув,

напитися досі не можу.

Край Чорного моря!

Повік не забуду бульвар і маяк,

вогні пароплавів, як свічі.

І лавку, де ми, о кохана моя,

поглянули вперше у вічі —

Край Чорного моря!..

Отже, перші сто років васильківців уже стали історією. Попереду – нові виклики і здобутки, творчі пошуки і аншлаги, експерименти і незмінна пошана до тих, хто стояв біля витоків цього театру яскравої індивідуальності й величезного потенціалу.

Матеріал: Театрально-концертний Київ