Скрудж у костюмі Санти

Хто сказав, що історія Скруджа для театру – це винятково різдвяна історія? Звісно, на цьому трактуванні традиційно зосереджені чимало художніх керівників, що планують новорічні афіші – а  деяких цей твір навіть надихнув на заснування тематичного фестивалю, – але  ж твір Чарльза Діккенса, насамперед, про диво, яке може трапитися будь-коли. Прем’єра «Різдвяної історії Скруджа» в Одеському театрі ім. Василя Василька відбулася напередодні 2025-ого. Але, як запевняє очільниця театру Юлія Пивоварова, цю виставу точно не законсервують до наступних свят, усі бажаючі зможуть переглянути її протягом року.

Обравши за саундтрек до спектаклю  варіації «Щедрика», режисер Олександр Самусенко все ж таки зосередився не на святкових флюїдах, які ми всі із задоволенням всотуємо у відведені календарем дати, а на історії людини, котра чомусь вирішила, що між словами «щастя» і «гроші» має стояти знак «=». Значною мірою цей вектор розвитку відомої історії вдалося реалізувати завдяки виконавцю головної ролі, провідному акторові васильківців Ігорю Геращенку: харизми, переконливості і доказовості його Скруджа вистачить на кількох подібних персонажів. Подейкують, пан Ігор вважає, що його герой, попри відому репутацію, має чимало рис, які заслуговують на повагу: він структурований, трудолюбивий, дисциплінований… Режисер показово відходить від усталеного образу Скруджа-скнари і дає йому чимало можливостей для реалізації потаємного душевного потенціалу, про який той навіть не здогадується. Тож героєві Ігоря Геращенка доводиться і за швабу узятися, аби максимально відтягнути вирішення незручного для себе питання, і відчути тягар валіз з нажитим статком, які з часом перетворилися на важкі кайдани й не дають зрушити з місця, і згадати, як рипить під ногами перший сніг, і, зрозумівши всю ницість своєї життєвої філософії, одягнути нарешті костюм Санти і розкрити мішок із подарунками… Пізнати на смак життя допомагає Скруджу і художник Юрій Ларіонов.  Який спершу обрамляє сценічний простір стрімкими, аж до стелі колонами-конторками, схожими на суцільні холодні хмарочоси-каземати, заручником яких добровільно призначив себе герой, а протягом вистави змінює цю песимістично похмурість  на яскраві фотошпалери із зображенням міських пейзажів, про існування яких старий скупердяй, напевне,  навіть не здогадувався.  Поринаючи у спогади, спілкуючись із Духами Різдва, притискаючи до грудей коробку із подарованими черевиками,  герой намагається відповісти самому собі: чому його життя завжди оберталося лише навколо купюр, а всі думки були спрямовані на те, аби грошових одиниць з кожним днем ставало якомога більше?  Варто чесно визнати, що питання «чому?» так і залишилося без відповіді. Зрештою, набагато важливіше, що Скрудж зміг зробити крок назустріч життю, де панували зовсім інші цінності. Де знають, що таке звичайне родинне щастя, навіть якщо на свята вішак слугуватиме за ялинку, індичка буде намальована, а подарованим рукавичкам радітимуть як найдорожчому скарбу.

Одна із принципових новацій  у трактуванні різдвяного оповідання:   режисер вводить у виставу нову героїню, доньку Еммі, завдяки якій сама історія набуває особливих фарб та емоцій. «Дівчинка –  своєрідний промінчик світла, дитина Скруджа, яка виросла в іншій сім’ї, –  говорить виконавиця цієї ролі Анастасія Матусевич. – Ця втрата завдає йому болю, але головне – персонаж змінюється».

P. S. А ще тут неймовірно симпатичні монахині, на яких режисер не лише покладає місію провідниць між епізодами вистави, але й наділяє їх оригінальним почуттям гумору.