Одеса, «перлина у моря», отримала в свою архітектурну скарбницю коштовний подарунок – до 30-ї річниці відновлення Незалежності України відкрили оновлений Одеський академічний український музично-драматичний театр імені В. Василька.
Надто довго старовинна будівля, зведена 1903 року для приватного Театру Сибірякова і у якій 1925 року розпочалася історія Українського музично-драматичного театру, залишалася занедбаною, ба більше – певний час була під загрозою закриття. Тепер все змінилося: відреставрований стильний фасад, замощена площа перед входом; у театрі встановили нові вікна, двері, а також крісла в глядачевій залі, відремонтували гримувальні кімнати, а публіку зустрічає світле вишукане фойє з розкішними біломармуровими парадними сходами.
Новий сезон театр розпочав урочистостями з приводу відкриття, підписанням меморандуму про співпрацю між Івано-Франківським національним академічним драматичним театром ім. Івана Франка (директор Ростислав Держипільський) та Одеським академічним українським музично-драматичним театром ім. Василя Василька (директорка Юлія Пивоварова), і прем’єрою.
Відомий актор і режисер з Івано-Франківська Олексій Гнатковський, скориставшись літньою відпусткою, звершив громадянський подвиг, поставивши у курортному місті, в розпал пляжного сезону, розривну драму про упівців-бандерівців, репресованих євреїв за творами Марії Матіос, яка так і називається: «Серце навпіл».
Вистава є копродукцією двох театрів – у рамках підготовки до підписання меморандуму. Над постановкою працювала змішана команда: поруч з художницею Юлією Зауличною, яка вже працює в Одеському українському театрі, світлове, звукове оформлення й відеоінсталяції створив франківець Олександр Кришталь. Музику написав молодий український композитор Тарас Лука, який тепер також став частиною колективу Одеського українського театру. «Партитура» вистави переплітає церковні православні та іудейські піснеспіви, карпатські й шумерські мотиви, декотрі з яких виконуються живими голосами актрис театру.
У виставі мінімум оформлення, але кожен предмет несе смислове й символічне навантаження. Жорна, які безупинно перемелюють людські долі. Чоловічий жакет на жіночих плечах як символ подвійної ноші, яку тримали вдови, дочки загиблих батьків… Осика, споконвічний символ зради, напівзрубана, але ще вкорінена, як не викоренена досі в свідомості багатьох ностальгія за совєцьким минулим. Але те ж дерево герої постійно рухають на платформі з коліщатками, і цей рух символізує іншу біду – коли цілі сім’ї, села, народи виривали з коренем і відправляли кого світ за очі, а кого і в засвіти.
Герої вистави – українські жінки, які з останніх сил борються за життя в розореному війнами й репресіями краї. Їхні долі і вчинки конкретні й архетипові водночас: споконвіку жінки рятували й захищали до останнього паростки життя у найзапеклішому пеклі.
Образ НКВСника-коменданта вимагав розвитку на тлі широкого задуму режисера. Він уособлює невмолиму силу того молоху, який обрушився на Україну, щойно вона заявила про своє право на державність і бажання вийти з імперських обойм, спочатку царських, потім більшовицьких. Тоді чому одна з героїнь у фіналі під час молитви віднімає власне немовля від грудей і притискає до них це жорстоке створіння, яке розстрілювало, крало, виселяло? Вбачаю в цьому символ гіркого докору загарбникові, який не зупиняється навіть тоді, коли прирікає людей на голодну смерть, забираючи останнє, висмоктуючи всі соки. Але все ж процитую Марію Матіос, яка порівнює героїню з матір’ю-Україною, яка «дає прихисток і святим, і грішним, і годує їх своїм хлібом і своїм молоком, бо у святих і грішних одна земля. І одна Україна. І без покути і прощення нам не обійтися у страшній хурделиці часу».
Драматичний текст вистави бездоганно скроєно за двома не пов’язаними сюжетно новелами Марії Матіос – «Апокаліпсис» і «12 службів» з книги «Нація». До речі, Марія Василівна, яка була присутня на відкритті, за її ж словами, не написала жодної драми, але її твори настільки образні, що просто просяться на сцену. «Серце навпіл» – це вже четверта інсценізація. Авторці новел довелося дописати деякі фрагменти, репліки і навіть біографії безмовним героям, що зробило їх активними учасниками дії. Обидві новели об’єднані конкретним часом дії: «12 службів» має підзаголовок «Одкровення 1951 року», а у новелі «Апокаліпсис» цим роком датується нагла смерть Анни-Ханни, героїні, яка «замість віддатися за газдовитого парубка, … пішла до лісу». Ця вистава для тих, хто думає або має намір думати, знає або має намір знати правдиву історію України», – зазначила М. Матіос після прем’єри.
Що ж то за рік такий – 1951? І чому постановка актуальна саме на одеських теренах? А це той рік, коли зусиллями червоної і польської армій та НКВС було зломлено партизанський визвольний рух УПА, УНА УНСО, коли внаслідок переселень і депортацій рідних домівок було позбавлено близько 750 тисяч українців: під конвоєм людей звозили на залізничні станції та упродовж кількох тижнів у товарних вагонах везли на південь України. У той же час Польська Республіка та Радянський Союз здійснили останній територіальний обмін, який у владних кабінетах готували по завершенні ІІ Світової війни. Ще 50 тисяч українців і поляків втратили рідну землю – мешканців сіл по правий бік Сяну заради будівництва ГЕС виселили на Миколаївщину і Одещину саме 1951 року, а на місці їхніх сіл утворили гігантське штучне море. За іронією долі, ті, котрі були виселені для того, щоб на їхній землі спорудити найбільше у Польщі за об’ємом води водосховище, на півдні України найбільше потерпали від засух і спраги. Бойків, котрі від народження дихали вологим повітрям, бачили зелені краєвиди і чули шум потоків, завезли у випалений сонцем сухий степ, в якому кожна крапля води була на рахунку. Широке і глибоке Солинське озеро, плесо якого покрило бойківські села, церкви, придорожні каплички, хрести і цвинтарі, самою своєю історією наочно демонструє непоправні втрати людей, котрих у Польщі сьогодні називають «мертвим народом»…
«Мертвий народ», «неіснуюча нація», «штучна мова», валуївські циркуляри, емські укази – століттями й донині вкладається у вуха, вбивається у свідомість цей нищівний наратив, який повсякчас розбивається об реалії існування й перемоги національного духу українців.
Символічним є навіть те, що вистава відбувається у форматі «глядач на сцені». Дійсно, «Серце навпіл» не можна дивитися, зручно вмостившися у комфортні м’які крісла – її ліпше дивитися стоячи в особливо напружені моменти дії, а надто під час молитви, родинної молитви за збереження і продовження українського роду попри всі підступні намагання його викорінення, приниження, розпорошення, асимілювання, знищення його бойового національного духу. Історія неодноразово показала, що то марна справа, що Україна – то незнищенний Фенікс!