Прем’єра вистави “Фантоми”
Жанр – трагікомедія
За мотивами Васілія Сігарєва
Режисерка – Тетяна Губрій
Актори – Костянтин Кириленко, Вадим Головко, Марина Клімова
Тривалість вистави – вистава йде без антракту 75 хвилин
Сцена 38
«Фантоми» – сучасна трагікомедія про сьогодення. Однак ця історія могла трапитися будь-коли в минулому, ба навіть у майбутньому.
Місце дії – «на дні» – у трамвайному депо, де в старому іржавому вагончику живуть сторожі, які хоч і отримують мізерну зарплату, але не перенапружуються на роботі. Споживацтво й безвідповідальність – їхні боги. Гідність і повага – незнайомі поняття.
Основна їхня розвага – відвідини Ольги, дружини колишнього колеги, який загинув під колесами трамвая.
Свідомість Ольги відмовляється фіксувати смерть чоловіка і створює іншу реальність, де вбачає в кожному чоловіку, який вдягає окуляри, свого коханого, цим і скористалися хлопці.
Чи можна жити після нестерпної втрати? А чи варто? Чи потрапляє блискавка в одне й те ж місце двічі? А чи може боліти те, чого вже немає?
Вистава пронизана нестерпним болем самотньої молодої жінки, яка втратила сенс життя, але її сильний організм опирається – жінка випадає з реальності, її мозок живе в минулому, коли вона ще могла щось відчувати.
Сміх – ключ до нашого найпотаємнішого. Саме завдяки комічним ситуаціям моторошну історію дивитися значно легше. Тим більше, що розказано її занадто прямолінійно. Проте перегляд нагадує забуті відчуття катання на гойдалці з великою амплітудою, коли тебе різко кидає згори вниз: кілька разів після сміху до сліз вас огорне відчуття повної безнадії й усвідомлення жаху і бридкості ситуації.
«Є на світі таке трамвайне депо, “Північне” називається. Куди цілий день раз по раз вповзають трамваї з татуюваннями на бортах. Повільно роблять коло по кільцю й завмирають перед виїздом. Вагоновожата відчиняє наполовину передні двері, виходить і забігає на кілька секунд до диспетчера. Потім знову займає своє місце, і трамвай їде далі. За своїм маршрутом, за своїм шляхом, за своїми рейками. Слідом приходить інший трамвай – і все повторюється… Рутина, загалом.
Є в цьому депо і своє кладовище. Туди звозять мертві вагони, з яких потім знімають більш-менш придатні деталі. Ніби органи для трансплантації. А те, що не цікавить трамвайників, повільно розкладається від дощу й часу. Гниє, іржавіє, занепадає, руйнується…
Режисерка: «У кожного з нас є такі фантоми любові з минулого, які так чи інакше впливають на наші рішення, судження, взагалі на наше життя. Людини, в силу різних обставин, уже давно нема поруч з нами, але ми продовжуємо орієнтуватися на неї, ведемо внутрішні діалоги, страждаємо. Не вміємо позбуватися «знайомого голосу в середині нас», не знаємо як далі жити…»