Пам’ятати/Забути (“Kyiv daily”)

В Одеському академічному українському музично-драматичному театрі імені В.С.Василька — прем’єра. Херсонський режисер Євгеній Резніченко (він поставив «Сон Літньої ночі» в Одеському театрі ляльок та «Молочайник» в Театрі Юного глядача), поставив камерний спектакль «Камінь» за авторством німецького драматурга Маріуса фон Майєнбурга (переклад – Наталки Сняданко).

Це не перша робота режисера саме з цим автором — в 2019 він поставив у Херсонському обласному академічному музично-драматичному театрі імені Миколи Куліша «#Фейс_контроль» за п’єсою Маріуса фон Майєнбурга «Потвора». Але враховуючи, що під час війни Євгеній Резниченко виїхав з окупації разом з акторами театру, чому й присвятив цьому документальну виставу «Лишатися (не) можна…» (п’єса Ксенії Швець на основі реальних історій перебування в російській окупації артистів театру та деяких херсонців) та той же «Молочайник» Оксани Гриценко, то не дивно, що він звертається до теми війни знов і знов. Бо п’єса Маріуса фон Майєнбурга «Камінь» (2008) присвячена саме війні.

Відомий німецький драматург та сценарист 1972 року народження, авжеж за визначенням не є позбавленим рефлексії на тему війни, національної провини та «банальності зла»; частково їх дослідженню й присвячена п’єса. Інша тема порівняно короткої, стислої у висловлюванні та камерної вистави — родинна пам’ять, у якій реальна історія злочинів поступово витискується історією про благородний вчинок – майже подвиг. Чи справді дід, порядний ветеринар, ніякий не вояка, дав гроші на те, щоб сім’я його колеги — єврея Шварцмана могла виїхати до Америки? Або просто придбав, користуючись випадком, задешево домівку нещасної родини? Хто він був насправді? І як він насправді, врешті-решт помер? І що, врешті-решт, трапилося зі самими Шварцманами? Чи дійсно вони змогли втекти до Америки і дуже непогано там влаштуватися? Тут нам відкривається ще одна архетипова історія, мимохідь — взагалі такі родинні історії, що генеруються, схильні до транслювання архетипів.

Родинна історія, звісно, виявляється прийнятним та комфортним фейком, покликаним замістити реальну, яка була теж цілком прийнятна та комфортна — в гітлерівській Німеччині, але потім стала ганебною та дискомфортною і вимагала іншої, більш сприйнятливої версії (дослідниця Lily Climenhaga стосовно «Каменю» ідентифікує це як (up) covering memory). До речі, тут варто згадати, що більшість полонених агресорів схильні ідентифікувати себе як кухарів або санітарів, а не, припустимо, танкістів. А ми що, ми нічого, ми навіть жодної кулі не випустили.

Ще одна важлива тема, яку підіймає вистава — дослідження такого поняття, як родинний дім. Дім, що був рідним для двох родин — інтелігентів юдеїв Шварцманів та вихватнів-німців, для одних це — родинне гніздо з піаніно та садом з гойдалкою; для других – бажаний ласий шматочок, який можна отримати майже задарма. Тут ми всі з вами розуміємо, чому саме Євгеній Резніченко, який через війну втратив свою домівку, взявся за цю п’єсу. Ми всі на жаль чули і бачили багато таких історій.

Щиро кажучи, для глядача, який більш-менш знайомий з правилами драматургії, одразу стає ясно, що ота родинна історія виявиться фейком, брехня, яка щасливо витісняє правду, але врешті-решт викривається через зовнішні обставини, це взагалі не новий драматургічний прийом (варто згадати «Небезпечний поворот» Джона Прістлі), але п’єса тримає у напрузі в першу чергу за рахунок камерності, безпосереднього контакту з акторами (взагалі компактні та мінімалістичні спектаклі на малій сцені театру мені подобаються більше, ніж великі постанови, які, бува, сприймаються скоріше як низка яскравих мізансцен). По-друге, спектакль побудований на часовому зсуві, що постійно тримає у напрузі – ми опиняємося то у 1935, то у 1945, то у 1954, то 1978 і нарешті у 1993; особливо вражає, як швидко і ефективно перемикають свій уявний вік актори. До речі актори – особливо ті, хто презентує «старшу генерацію» – блискучі, молоді мабуть не настільки переконливі, але разом всі вони працюють як єдиний організм, де кожний рух та кожну репліку вивірено як годинник (бо час же ж тут теж герой дійства). До того ж треба враховувати контекст — як я вже тут писала, природа фашизму та банальність зла для нас не теоретична проблема — і навіть не проблема минулого, ми – страждаюча сторона, і нам болісно, а це допомагає принаймні прийняти біль інших.

Хто в’їхав в домівки тих, хто вимушений був виїхати з окупованих територій? Чи відчувають оті нові хозяєва там себе як вдома? А як відчувають себе ріелтери, які торгують «разрушками»?

І доречи мабуть саме важливе питання — а чи треба взагалі триматися за пам’ять, якщо вона так небезпечна, підступна та травматична? Чи не краще все забути, та почати життя с початку? Кадзуо Ісігуро в «Похованому велетні» пропонував певний радикальний варіант, але чи треба його дотримуватися в реальності? І що таке взагалі історична пам’ять, яка на наших очах свідомо або напівсвідомо замінюється підробками? Чи існує вона взагалі — або це низка саме підробок, а щоб воскресити реальну треба зробити неабиякі зусилля?

Окрім блискучої режисерської роботи та роботи акторів хотілося б також відмітити сценографію та роботу художника, ефективний мінімалізм декорацій; ніщо не відволікає від спостерігання за конфліктом на сцені і все допомагає сприйняттю.

Причому тут саме камінь — не скажу, бо дещо треба залишити для майбутніх глядачів.

Автор – Маріус фон Майєнбург
Переклад – Наталка Сняданко
Режисер-постановник- Євгеній Резніченко
Художниця-постановниця – Олена Штепура

Текст: Марія Галіна

Пам’ятати/Забути