Кров, кохання та гуцули в Одесі: чим вразили карпатські пристрасті одеситів
Одеський український театр представив прем’єру треш-мюзиклу “Карпатський вестерн”
Коли Vesti.ua запросили на прем’єру спектаклю “Карпатський вестерн”, який поставив Одеський український музично-драматичний театр,ми не роздумували жодної хвилини. Одеса, україномовний театр, Карпати, вестерн – такий екзотичний набір буквально привертає увагу. В результаті ми вирушили до Одеси – дослідити, чим, в культурном сенсі, живе “жемчужина у моря”.
“Треш-мюзикл про кохання, зраду і смерть, приправлений людською жадібністю та кривавими розправами”.
“Карпатський вестерн” поставив режисер Максим Голенко, який уже не вперше дивує та часом шокує своїми виставами. У його баченні жанр прем’єрної вистави склався в неймовірну історію про кохання, зраду і смерть, щедро приправлену гріхом спраги грошей, зрадою рідної людини та кривавими розправами. Vesti.ua для себе визначили жанр “Карпатського вестерну” як треш-мюзикл, оскільки і першого, і другого у виставі вдосталь. Що до мюзікла, то усі пристрасті у виставі відбуваються під запальну живу музику оркестру (від чардашів до хітів “Вася Клаб”), який також тут, на сцені. А пригоди героїв супроводжують своїм співом і танцями три актриси, які грають чи то роль оповідачок, чи то відьом-нявок, які своїми чарами цей треш замутили.
Окремо вразила сценографія. “Карпатський вестерн” – це по-справжньому яскравий екшн, подекуди небезпечний не з погляду сюжету, а з погляду техніки безпеки. У вистави дуже цікаве сценографічне рішення, він, як то кажуть, весь “на дошках” – ще б пак, адже справа відбувається в Карпатах, а одним із головних місць дії є сімейний тартак, за який борються два брати-гуцули – Василь і Янчо.
Герої на дошках сплять, їдять, б’ються, люблять, п’ють, ґвалтують і вбивають один одного. Акторам у цьому не позаздриш, два акти вони не просто грають, а балансують на тесі. Довгі, як життя, дошки летять буквально з неба, з гуркотом припечатуються до сцени і миттєво змінюють сценічний простір. Від такого креативу трохи гуляє холодок по спині.
Якщо коротко про сюжет, хоча коротко ніяк не виходить, то це історія про двох братів-гуцулів. Старший Василь (Марко Дробот), ледар і невміха з вельми низькими моральними принципами, отримує від батька (Ігор Геращенко) у спадок тартак, молодший же, Янчо (Дмитро Усов), у якого всі задатки гарного ґазди, залишається ні з чим.
Але Янчо хоче одружитися з головною красунею села – Марічкою (Тамара Лукаш), яку заміж за злидня не пускає жадібна до грошей мачуха (Ріма Зюбіна), тому жених відбуває до Америкі на заробітки. Звідти він повертається в компанії червоношкірого індіанця (ось він, вестерн), що виявляється дуже завбачливо, бо за два роки поки Янчо не було, його рідне село перетворилося на якийсь Готем, де під смереками не залишилося місця коханню і всі питання вирішують тільки сила та зброя. Тож будуть у виставі і зрізаний скальп, і відрізана рука, і гора трупів. Подекуди жорстоко, але що зробиш, таке життя.
“Вистава “Енеїда XXI” стала для одеситів шоком, “Карпатський вестер” шоку додав”
П’єсу склала авторська група “Піратська бухта”. Історія вийшла специфічна – дві дії не залишає відчуття, що ти дивишся серіал. І таки так, у першооснові всього виявився кіносценарій.
“Поставити “Карпатський вестерн” – це ідея Максима Голенка. Насправді це кіносценарій, і Голенко носився з ним багато часу. Зрештою він запропонував його прочитати мені, – розповідає директор і худрук Одеського українського музично-драматичного театру Юлія Пивоварова. – Я прочитала і подумала, що Максим Голенко – один із небагатьох театральних режисерів, який здатний таку історію втілити на сцені театру. Тож мені дуже захотілося поставити її. П’єса добре розкладалася на наш акторський склад. Голенко сказав: “Розумієш, це буде вестерн”. Я одразу усвідомила, що цей проект коштуватиме грошей, але погодилася, бо нам потрібна була така велика вистава. Хоча ця постановка, на мою думку, м’якша, ніж зазвичай ставить Голенко”.
До речі, 2019 року на цій же сцені режисер Максим Голенко поставив “Енеїду XXI”, і ця вистава, на думку багатьох, стала для одеситів шоком, викликавши різні емоції – від абсолютного нерозуміння до потрясіння.
“Карпатський вестерн” у сенсі на глядача теж не підкачав. Шоком, звичайно, він не став, але розважив, налякав, місцями здивував, місцями навчив життя, а подекуди нагадав про те, що кожна людина в цьому світі отримає по заслугах за свої справи та думки. І якщо вони були темними, то й кара буде страшною.
Чесно зізнаюся, коли я йшла на прем’єру, мені здавалося, що якось недоречні в Одесі у цей час смереки з гуцулами. Місцевим громадянам до української мови звикнути б, а тут просто-таки сторонній для одеситів колорит. Та доки я у “Карпатському вестрені” варилася, то зрозуміла, що шокотерапія, а режисер на неї точно робив ставку, одеситам нині ой як потрібна.
Vesti.ua поцікавилися в однієї з глядачок вистави, яка має стосунок до культурної структури міста, наскільки затребуваним сьогодні буде “Карпатський вестерн” в Одесі?
“Мені здається, що для того, щоб замислитись у якийсь момент, чому ми там, де перебуваємо, ми повинні розуміти про себе якісь речі, навіть якщо вони не найпозитивніші, – міркує наша співрозмовниця. – Ми сьогодні про себе вже знаємо, що ми мужні, сильні, чесні, сміливі, щирі, чуйні, толерантні… Я проводила велике дослідження стосовно того, як про українців пишуть іноземні журналісти. Є усталений набір якостей із розряду вищих цінностей людства, які бачать у нас практично все. Проте в українцях є й усе інше, то негативне, з чого по суті, складається кожна людина. історії української нації з нами відбувалося стільки всього страшного, тобто у цій виставі на світ виходить наш темний бік. “Карпатський вестерн” – це наша історія, історія України, але вона упакована в перебільшену форму. І це може викликати велику цікавість у глядача”.
Ось і театральний продюсер Ірина Ступка, яка стала гостею на прем’єрі “Карпатського вестерну”, вважає, що Марічка у цій п’єсі – це наша “Україна, якій усі щось обіцяли, її “зраджували-ґвалтували” і врешті-решт вона з усіма жорстоко розібралася. Щось тут нагадує сьогоднішню ситуацію в Україні, тож, схоже, “Карпатський вестерн” дуже навіть “на часі”. Та як сприйме ці алегорії консервативна Одеса?
“Сьогодні в Одесі ходити до українського театру стало модно серед молоді насамперед”
Вести.ua поцікавилися у директора й художнього керівника театру Юлії Пивоварової, наскільки важко їй п’ять років на цій посаді тримати удар, регулярно кидаючи суспільству виклик новими прем’єрами.
“Дуже важко, – чесно зізналася Юлія Анатоліївна. – Бо коли ми починали це робити, мене запитували, що це за проукраїнський шабаш відбувається у вас у театрі. Не розумію, чому одразу “шабаш” і не розумію, що “непроукраїнське” може відбуватися в українському театрі. Це було дуже дивно. Я багато разів чула, що “ми не ходимо до театру, бо там українська мова”. Але коли народ зрозумів, що у Театрі ім. В. Василька є цікаві події та спектаклі, виявилося, що всі дуже добре українську розуміють, так само, як вони розуміють її в кіно”.
А наскільки за останні роки змінився глядач, який ходить до Одеського українського музично-драматичного театру ім. В. Василька?
“Публіка за п’ятирічку дуже змінилася. Раніше до театру ходили дідусі-бабусі з онуками чи без них, а зараз ходить різновіковий просунутий глядач, який хоче бачити екшн, інновації та креатив, – розповідає Юлія Пивоварова. – Колись ми Сашком Ройтбурдом (директором Одеського художнього музею) обговорювали це “глядацьке” питання. Ройтбурдові вдалося змінити відвідувачів Художнього музею – і туди дійсно стояли черги, коли в музеї працював Сашко. Так само вчинили й ми у нашому театрі. Не можна сказати, що до нас аж черга, але цей театр має справжні фанатів, і ми справді здатні подарувати своєму глядачеві нове сприйняття театру, причому театру українського”.
Про те, наскільки популярним в Одесі є український театр ім. В. Василька, ми спитали одну з гостей прем’єри.
“Він найбільш… – не люблю слово “просунутий”, але так виходить, – зізналася у коханні до театру Хелен. – Сьогодні в Одесі ходити в український театр стало модно серед молоді насамперед, ну, а за ними підтягуються решта. Мені здається, вони (керівництво театру) змогли переламати або передавити проблему тим, що вони роблять. Ось той продукт, який вони створюють та пропонують, він настільки гарний, що це стало затребуваним. Це стало круто, і сьогодні не знати, що відбуватиметься в українському театрі в Одесі – якось не комільфо. Ти можеш не все подивитися, але сказати, що не знаєш, уже не можна. Працює і ланцюгова реакція, якщо я ходжу до цього театру, то й більшість людей мого кола в результаті теж сюди прийде і полюбить усе, що тут відбувається. Тому що це, слово честі, цікаво”.
Автор – Оксана Гончарук
Фото – Микола Вдовенко, Олена Ксенофонтова
Кров, кохання та гуцули в Одесі: чим вразили карпатські пристрасті одеситів