Дорослі глядачі в захваті від дитячої вистави

«Я це знаю, я в це вірю»

Мені траплялось свого часу частенько ходити на вистави для дітей. Та що там правду крити: сама в подібних виставах грала, працюючи в театрі ляльок. Скажу так, досвід, який я отримала – не вельми позитивний. Я весь час жахалась із того, за допомогою якої мови дорослі люди спілкуються зі сцени з дітьми та із тем, які вони з тієї ж сцени обговорюють.

І от, нарешті, мені не довелось внутрішньо стовбеніти, потрапивши на дитячу виставу. У мені прокинулась дитина, яка примусила повірити в усе, що твориться на сцені. На сцені Одеського театру імені Василя Василька три дні поспіль прем`єрили «Пеппі». Інсценізацію до пригодницької повісті Астрід Ліндгрен написала Лєна Лягушонкова. І за це їй великий глядацькийуклін, бо усі слова, які вклала драматургиня до вуст виконавців, звучали сучасно, правдиво, трепетно і смішно. До того ж авторка п’єси чудово дофантазувала образ батечка Ефроїма, зробивши його не лише африканським королем, а й… Ні, не буду спойлерити.  

Режисерка Наташа Сиваненко змогла , по суті, витоптану історію перетворити на візуальний шедевр. Це як, знаєте, є курячі яйця, є крашанки, а є Фаберже. Називаючи цю історію витоптаною, ні в якому разі не кидаю камінь в город великої Астрід Ліндгрен, а лише в городи так званих режисерів, які пачками продукують цю історію, перетворюючи Пеппі та її друзів в ходячі кліше. Наша казка, дякувати режисерці, а ще: художниці-постановниці Олені Рикусовій, а ще – композитору і автору пісень – Іллі Пелюку, стовідсотково сподобалася б навіть шведській письменниці. Усі ці рухомі величезні декорації підкреслюють невгамовність та непосидючість головної героїні Пеппі Довгапанчохи. Актори дуже чітко виконують свої завдання, при цьому не втрачаючи дитинячості. Усі вони – дорослі, досвідчені та серйозні люди – перетворюються на бешкетних дітей. І навіть ті актори, які грають дорослих наповнені наївною енергією юності, безшабашності та видумів.

Особливо хочеться зупинитись на музичному й хореографічному рішенні вистави. Як на мене – Пеппі васильківців – це бродвейська вистава. Така ж запальна, карколомна і життєствердна. У ній багато музики і багато танців. За пластику відповідальні Павло Івлюшкін та Денис Григорук. Браво! Музичний супровід і пісні безсумнівно завдають тон виставі. Після перегляду і діти і дорослі наспівували ці шлягери. Упевнена, якби цю виставу зафільмували й крутили по телевізору, як кіно, пів країни співало б ці пісні з задоволенням і здивуванням. Чому здивуванням? Бо ми ж не на Бродвеї, а здається, що так.

«Я це знаю, я в це вірю» – співає Пеппі і ти вже не тямиш плакати тобі чи посміхатись. Вірніше, твій організм вирішує за тебе – ти і плачеш і посміхаєшся одночасно. Як зазвичай роблять діти. А тоді ти підспівуєш і навіть підтанцьовуєш, хоча тобі вже огого скільки років.

Костюми!!! Костюми це окрема велика любов. Описувати їх справа невдячна, проте, мушу зазначити – це естетична насолода для ока і душі. Я дивилась виставу чотири рази, тому встигла усе-усе не лише почути, а й роздивитись.

Вистава грається двома акторськими складами. Дві різні Пеппі не копіюють одна іншу у цьому вигаданому світі. Шебутну Сенью Доляк можна назвати не Довгапанчоха, а, скажімо Довганога чи там Довгарука. Вона,проживаючи свою роль, заповнює собою мало не весь простір сцени, але й так само легко групується, залазячи в невеликі «нори» чи пересуваючись перекидами. Таке відчуття, що актриса народжена для цієї ролі – невгамовне внутрішнє дитя так і стрибає у ній, наповнюючи очі вологою, а уста – посмішкою. Проте у ролі є й небезпека: Пеппі може не захотіти виходити з тіла актриси і вона понесе її в інші ролі. Проте, будемо сподіватись, що професіоналізм актриси візьме гору. Пеппілота у виконанні Інни Бульботко – маленька, непосидюча «бандитка». У її хриплуватому голосі вчувається готовність до боротьби і перемоги. Цю африканську принцесу весь час хочеться обійняти й приголубити. Актрисі вдалось передати щем самотності й потребу в захисті. Обидві Пеппі співають, витанцьовують, ходять на ходулях, на четвереньках, задом наперед, перекидами, скачуть, верещать, сміються і плачуть. А разом з ними і глядачі.

Вірний друг Пеппі – мавпочка по імені містер Нільсон у виконанні Дениса Григорука – яскравий приклад того, як можна грати тварину не чіпляючи актору хвоста, роги, копита чи інші атрибути мешканців фауни. Глядач і малий і великий дивиться на містера Нільсона й вірить у його тваринне походження. Це актор неймовірної пластичної правди і пластичних тонкощів, які заслуговують на увагу і оплески.

Сусідських дітей Аніку та Томі зіграли по черзі Аліса Божкова і Марія Деменко та Павел Примак і Володимир Романко. І ці актори не схибили, жоден із них не «кривлявся», аби передати характер дитини. Вони змогли видобути із себе власних внутрішніх дітей. Їхні голоси не ламались на догоду «дитячому» звучанню, в їхніх рухах не було чогось такого спеціальнодитячого. Але це були діти, ті діти, які сидять в кожному із нас до самісінької старості.

До речі, інших дітей, учнів школи втілили на сцені Аліна Катречко, Єгор Карельський, Давид Дудучава, Михайло Грицик, Катерина Сударєва, Наталія Фрунзе, Юрій Онопрійко, Юлія Харчук. Це ніби загальна маса, ніби можна було заховатись за головними героями, а самому якось там відстояти сцену… Але ж ні! Усі ці хлопчики та дівчатка не масовка, а вкрай цікаві індивідуальності зі своїми яскраво вираженими характерами, хибами та чеснотами.

А якщо є школярі то мусять бути й вчителі. І тут драматургиня яскраво виписала дві полюсні ролі Вчительку (Марія Бруні/Діана Каландарішвілі) і Фрекен Розенблюм (Ірина Бесараб/Ірина Охотніченко). Взагалі, це класика жанру, коли негативний персонаж збирає на собі більше уваги публіки, ніж позитивний. І нічого з цим не поробиш. Фрекен Розенблюм можна назвати жінкою зі складною життєвою долею (якби це була не дитяча вистава). Але яка ж це пречудова негідниця, яскрава, жорстка і смішна одночасно. Ця роль викликає неприкритий захват. Вчителька на фоні фрекен дещо губиться, але воно й не дивно. Вчителька такий собі прикордонний, якщо так можна висловитись, образ. Вона ніби межа між світом заскорузлих дорослих з їхніми консервативними поглядами на дитячі фантазії та світом вільнихдітей. Вона ніби з’єднує ці два стани – фантазійний і реальний – тримає у своїх руках, керує ними, наставляє і оберігає від руйнування.

Ще одна доросла жіноча роль – мама Аніки та Тома, з якою чудово впорались Нінель Наточа та Тетяна Марштупа. Чого лише варті моменти коли Мама Нінель Наточа під час «заворушки» на сцені тихцем заїдає стрес біля буфету. Хоч вся увага глядачів має бути прикута до тієї заворушки, мій погляд таки сковзнув у ліву кулісу, а там – диво дивне – окрема вистава від якої сміялась до кольок. А на додачу весільний вельон, який виникає не знати звідки, лишень на загал оголошується, що до міста їде батечко Ефроїм. Як будете на цій виставі слідкуйте за деталями, бо це того варте. Пісня на трьох (фрекен/вчителька/мама) заслуговує на те, аби бути знятою і стати тлом для музичного кліпу. Ці три жінки співають про мрії (здійсненні і ні).

Батечко Ефроїм (Анатолій Головань/Олег Карпенко) без сумніву родич Пеппі. Ці двоє візуально схожі, вони схожі повадками і ходою, цими видумами і нестримністю. Але батечко зійшов на манівці, на тернисту дорогу. Про це можна здогадатись без слів і пояснень, лишень поглянувши на його брови будиночком і смугасті штани. Та в цьому світі, світі Пеппі є право на прощення усім, навіть злодіям. У всіх є право стати кращими, добрішими, веселішими. Кращим стає навіть капітан Фрідольф (Вадим Головко/Денис Пасєчний) – морський вовк і за сумісництвом колега баті Ефроїма. І батечко і капітан також межові фігури. Вони застрягли у дитинстві в поганому сенсі цього слова, бо вони абсолютно безвідповідальні. При тому, що Пеппіфантазерка і вигадниця вона думає над тим, як утримувати віллу «Курка», а от її батечкові це не до снаги. Проте лиш до часу, до того часу як він стане вчителем. Авжеж, це ж дитяча вистава і тут без хепі енду не обійтись.

Кидаю маленьку ложку дьогтю: у виставі є Продавчиня (Алла Бродська), яка здається Пеппі дуже знайомою і Пеппі про це говорить кілька разів. Проте ми так і не дізнаємось, хто це така. Тому і я не буду аж надто зупинятись на ній.

Не можна обійти увагою дві каскадні пари – це: поліцейські Кабан (Давид Дудучава/Михайло Грицик) та Лебідь (Єгор Карельський/Юрій Онопрійко) – вони ж грають і злодіїв, з якими дуже швидко справляється кмітлива Пеппі. Цікаві знахідки режисера та акторів, навіть зараз, коли пишу цей текст, примушують мене посміхатись. Але пам’ятаю, що занадто спойлерити не можна. Тому тримаю себе в руках.

От, як у містечку та без свого безхатька? Тут він також є. Це «ділєктор» – шляхетний волоцюга у виконанні Павла Шмарьова та міський божевільний у виконанні Сергія Ярого. «Щоб у тебе в роті пір’ям поросло» – каже чоловік і зала вибухає реготом. А це ж всього-на-всього українська автентична лайка, але яка добродушна і смішна.

Розібравшись із ролями та виконавцями хочеться зазначити, що ця вистава житиме довго не через те, що в ній грають чудові, талановиті і безумовно чесні актора, а через те, що вона сама по собі правдива – від тексту до останнього освітлювального прибору.

Насамкінець, хочу зазначити, що маю фаворитів у цій виставі. Три геніально зроблених ролі, як на мене. Припустімо, що маємо в Україні щось на кшталт театрального Оскара. Так от, без вагання називаю імена номінантів: Ірина Бесараб, Денис Григорук та Сенья Доляк. Думаю, що думка матеріальна і цих акторів саме в цих ролях обов’язково помітять і відзначать ті, хто помічає і відзначає.

Та й вистава варта того, аби отримувати призи, відзнаки і шалені оплески зачудованих глядачів.

Автор тексту – Наталка Доляк