КЕРІВНИК-НАТХНЕННИК-ВЧИТЕЛЬ…

Минуло два роки від того дня, коли пішов у потойбіччя Ігор Равицький… Народний артист України. Беззмінний художній керівник (протягом трьох десятиліть!) Одеського академічного українського театру імені В. Василька. Режисер-постановник вистав, котрі склали славу театру, його «золотий фонд». І сьогодні на репертуарній афіші є вистави Ігоря Равицького. Є колектив, котрий він створив, зібрав, об’єднав.

Його духовна присутність відчувається.

Юлія Пивоварова, директор-художній керівник Одеського академічного українського театру імені В. Василька:

«Для мене Ігор Миколайович – ідеал художнього керівника. Коли я вирішила взяти участь в конкурсі на керівника театру, то планувала працювати саме з Ігорем Миколайовичем Равицьким. І для мене те, що його не стало, було ударом. Було і залишається дуже тяжко.

Мені пощастило працювати з цією дивовижною людиною. Я пишаюся тим, що була другою людиною (після його сина Антона), з котрою, приміром, Ігор Миколайович обговорював свій задум вистави «Сімейні сцени» за п’єсою Ганни Яблонської. Це була з його боку велика довіра до мене.

Це була дивовижна людина. У Ігоря Миколайовича був абсолютний театральний смак. Він тонко, точно, чітко бачив перспективу розвитку колективу. Талановитий режисер. Художній керівник з потужною енергетикою, який зібрав сильну, блискучу, самобутню трупу цього театру. У нього справді був Божий дар.

Навіть у нелегкі 90-і роки він знаходив можливість запросити на постановку до театру цікавих, талановитих, самобутніх режисерів. Він піклувався про те, щоб театр розвився, йшов далі…

А міг би, мабуть, ставити не одну виставу на сезон, а дві… Звісно, йому, як і кожному режисеру, хотілося ставити самому. Але він жертвував собою в ім’я театру. Це була справжня любов до театру. Любов до справи свого життя.

Згадую, коли я дивилася на подружжя – Ольга та Ігор Равицькі… Мені завжди було дуже радісно на душі. То були справжні людські взаємини.

Для мене Ігор Миколайович Равицький – справжній. Людина. Режисер. Художник».

Анатолій Дриженко, актор, народний артист України:

«З приходом Ігоря Равицького в театр, можу сказати, моє життя змінилося. Звісно, я був зайнятий в репертуарі, грав багато, головним чином, героїв у сучасному та класичному українському репертуарі. Прийшов Равицький… І в моєму репертуарному списку з’явилися ролі різнопланові. Ми стільки з ним зробили прекрасних вистав. Я стільки зіграв…

Згадати «Тригрошову оперу» за Б.Брехтом, де я грав Пічема. Та і перша вистава, з якої Ігор Равицький починав у нас в театрі як художній керівник-головний режисер: мюзикл «Гамбрінус» за оповіданням О. Купріна, в якому дав мені можливість зіграти блискучу роль – Короля Гамбріінуса, котрий і співає, і танцює, і об’єднує всіх у виставі.

«Стомлені сонцем» за відомим кіносценарієм… Я грав там Сергія Котова, колишнього комдива. Режисер дав мені можливість прожити життя людини в складний для країни час… Як вистояти, не піти проти своєї совісті? Як врятувати себе, свою родину? Такі питання стояли перед моїм героєм. Я дуже вдячний Ігореві Миколайовичу за те, що повірив в мене… Адже до цього такого рівня психологічних ролей у мене не було. А в цій виставі потрібно було зіграти людину, що йде по лезу ножа: чи витримає він двобій з цілою системою?

Таким само випробуванням була для мене і роль Малахія в «Народному Малахії» за М. Кулішем. Хто він, мій герой? На перший погляд, ідеаліст, романтик. Його мрії про духовні реформи в суспільстві видаються пустими, н6авіть смішними. В якій країні, на якій землі їх можна провести? Ігор Равицький ставив виставу про нездійсненне? Ні, його вистава була набагато глибшою, вона була про нас, про тих, хто пристосовується, а не бореться, про те, що потрібно діяти, а не займатися пустими балачками. Шкода, що зараз на нашій сцені не йде ця його така дуже потрібна нам вистава.

А «Соло для годинника з боєм»…

В кожній виставі Ігоря Равицького був яскравий акторський ансамбль.

З цим режисером було легко, цікаво працювати. Ми сперечалися, шукали, захоплювалися, жартували, розмірковували. Була дуже дружня, добра атмосфера на репетиціях. Взагалі при повсякденному спілкуванні з ним. Він був доброзичливий, відкритий, щирий.

В нинішньому репертуарі є його вистава «Сімейні сцени». Ми поставили цю виставу в 2013 році. Дивовижно, як він міг передбачити, що війна, про яку мовиться у виставі як далека, на якій побував головний герой цієї історії, наблизиться до нас, стане реальною. Це велике щастя грати в його виставах: і на «Сцені 38» – «Ну… дуже маленькі комедії» та «Два ангели»…

Іван Уривський, головний режисер:

«Ігор Миколайович – дуже важлива людина в моєму житті. Ще коли я був студентом, він запросив мене ставити виставу в театрі. Це була вистава «Тіні забутих предків». А далі запропонував перейти в штат театру.

Ми з ним завжди знаходились в творчому діалозі. Щось в моїй творчості він приймав, щось не приймав, радив, спрямовував… Його поради допомагали мені в роботі. Багато чого з того, що він мені говорив, я зараз часто використовую на репетиціях, у своєму творчому процесі. Спілкування з Ігорем Миколайовичем для мене дорогоцінний досвід ( і в людському, і в творчому плані).

Головним в його житті був наш театр. Вистави, люди, які працювали, працюють в цьому колективі.

Він завжди прагнув запрошувати в театр цікавих, талановитих режисерів.

Вважав, що театр повинен бути різним, різноманітним в своїх проявах… Театр – зірка, а не театр зірок.

Він дав мені можливість ставити на сцені прекрасну літературу – твори М. Коцюбинського, О. Вампілова, К. Гоцці….

У нього був високий художній смак. І відчуття того, що потрібно нам саме зараз, сьогодні.

Він підтримував, давав свободу вибору (приміром, у нас є три сцени – вибирай!), але разом з тим тримав все під своїм суворим контролем. Зараз я вчуся цьому, прагну навчитися.

В наших діалогах завжди повторював: потрібно робити вистави начебто чиїмось очима, дитини або дорослого персонажа в п’єсі. Ці його слова зараз дуже важливі для мене. Це проявлялося, проявляється в його виставах. І зараз його поради мені дуже потрібні. Мені це цікаво.

Те, що він створив, неоціниме. Це потрібно розвивати. І прагнути не опустити планку творчості.

Дуже сумно, що Ігоря Миколайовича зараз немає з нами… Але життя продовжується, ми повинні продовжувати його справу, розвивати український театр.

Ігор Миколайович Равицький – людина, яку я люблю, пам’ятаю… Стараюся не підвести його. Він в мене вірив, підтримував, спрямовував, допомагав. Велике щастя, що він був моїм, нашим художнім керівником і вчителем в театрі».

Алессіо Бергамо, режисер ( Рим, Італія):

«Мені пощастило одержати запрошення з театру на постановку вистави. Двічі – в 1999 році – «Кара без помсти» за п’єсою Лопе де Вега і через майже десять років – «Кар’єра» за п’єсою Б. Брехта «Кар’єра Артуро Уї, яку можна було спинити».

Ігор Равицький мені допомагав як людина, як митець. Я постійно відчував його підтримку. Звісно, він не в усьому зі мною погоджувався, сперечався, переконував, але завжди уважно ставився до того, що я пропонував, робив, допомагав мені в творчості. Так, звісно ж, він як режисер дуже ревниво ставився до власної творчості, але вже коли запросив режисера на постановку, то на чільному місці для нього була вистава саме цього режисера, в ім’я успіху всього театру.

Я часто згадую вистави Ігоря Равицького, які бачив: «Стомлені сонцем» і «Ну… дуже маленькі комедії» на «Сцені 38». Прекрасно зіграні акторами, душевні, сучасні, глибокі, хвилюючі, пронизливі. Точні, бездоганні режисерські роботи.

Він був людиною рідкісною. З великою душею. Активною, небайдужою, широких поглядів. Який завжди вчився, бажав дізнатися щось нове, вчився у своїх молодих, не дуже досвідчених колег

В моєму житті він зіграв важливу роль. Друг, порадник…»

Олена Орбоча, літературний редактор театру «Жана Барта» (Тулча, Румунія):

«Ігор Равицький був запрошений на постановку до Тулчанського театру «Жана Барта» п’єси О. Островського «Багата наречена». Вистава потім була названа «Геометрія кохання». Для нас це була перша співпраця з іноземним режисером. З величезним хвилюванням чекали ми приїзду режисера-постановника і сценографа з Одеси – Ігоря Равицького та Світлани Прокоф’євої.

З першої ж зустрічі ми полюбили ( і це не гучні слова!) цю щиру, відкриту для спілкування, дивовижно доброзичливу, делікатну людину, у якої була, можу сказати, така молода посмішка.

Він професіонал в своїй справі. І навіть більш того, ми всі відчували себе його дітьми, він – наш люблячий батько, під час роботи над виставою ми жили, відчували себе як велика, дружна сім’я. Атмосфера на репетиціях була гармонійною, ми працювали натхненно, пристрасно, прагнули якомога більше взяти від Ігоря Равицького знань, тепла, енергії.

Ми проводили час з ним і поза театром. Для кожного з нас у нього знаходилось добре слово. Можу сказати, що кожному він залишив часточку своєї душі. Вже після його від’їзду ми знайшли визначення цьому своєму відчуттю тепла «від Ігоря»: це гармонія його любові абсолютно до кожного з нас.

Ми запросили Ігоря Равицького з його акторами до нас в Тулчу взяти участь в Міжнародному театральному фестивалі «Трагос». В програму була включена вистава «Останній день літа» за п’єсою О. Вампілова «Полювання на качок» (режисер І. Уривський).

Чекали Ігоря… Його пам’ятали наші глядачі. Його виставу любили. А він не приїхав… Пішов у Вічність.

Ми завжди пам’ятатимемо цю талановиту, харизматичну, найдобрішу в світі людину, великого режисера. Вдячні долі за те, що знали його, з ним спілкувалися, дружили».

Олена Гуревич, заступник директора з організації глядача:

«…Мені запам’яталось від спілкування з Ігорем Миколайовичем… Перед виставою Ігор Миколайович завжди зустрічав глядачів біля входу в театр. Завжди в день вистави запитував у мене: скільки квитків продано. І коли раптом не дуже багато, він говорив мені: «Як вам не соромно так працювати! Глядачів повинно бути багато, зал має бути заповнений повністю. Актори ж не повинні грати на кілька десятків глядачів. Вони – актори. А за ними – працівники технічних цехів. Весь колектив театру».

Ці слова Ігоря Миколайовича я згадую щодня. І працюю, щоб не було соромно!»

Записала Любов Федченко