Святкування 155-річчя від дня народження Лесі Українки в Одесі було відзначене не позбавленою містики

Олена Мартинюк, Заслужена художниця Міжнародної федерації фото-мистецтва (FIAP), призерка, переможниця, дипломантка та лауреатка численних міжнародних і вітчизняних виставок, звертаючись до філософського ядра драми «Лісова пісня» Лесі Українки, немов про себе говорить. Адже вона від початку повномасштабного вторгнення покинула комфортну московську студію і повернулася до рідного міста, до матері та сина. Втілювати свої мистецькі задуми у середовищі тих, хто хоче «врятувати Одесу», стало для неї неприйнятним. І ось уже чотири роки вона плідно працює у рідному місті та активно вливається в загальний культурний процес. Проєкт «Лісова: свобода бути собою» реалізовано спільно з Одеським академічним українським музично-драматичним театром імені Василя Василька. Акторів для участі у зйомках залучила Юлія Пивоварова, директорка – художня керівниця театру, а кураторкою проєкту стала радниця Одеського міського голови на громадських засадах Олена Павлова.

– Наші прекрасні актори не боялися озер, фонтанів, жаб, диких собак, а довірилися мисткині, – розповідає завідувачка літературно-драматичною частиною «васильківців» Світлана Бондар.

– Гримери, костюмери – всі були задіяні, бо ж творили драму-феєрію! І я бачила, як глядачі впізнавали у цих фотокартинах щось своє.

Олена Мартинюк каже, що херсонські жаби після аварії на Каховсь-кому водосховищі припливли морем, натерпілися лиха, то чого ж їх боятися. Навпаки, чуйні одесити врятували їх, доправили до Ботанічного саду Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, де вони мешкають у фонтані. Цей фонтан під час зйомок перетворився на ставок, куди безстрашно занурювалися Русалка (Уляна Самолюк) і Той, що греблі рве (Сергій Корнейко). А от кого справді злякалися, так це чорного пса, який несподівано приєднався до знімальної групи у Дюківському парку. Адже відомо, що в такій подобі до людського світу може приходити нечистий, та й герой «Лісової пісні» Лукаш перетворювався на вовкулаку. Тоді якраз знімали Мавку (Тамара Лукаш), яка сумувала на могилі дядька Лева (на-родний артист України Ігор Геращенко, який втілював цей образ, саме у цьому кадрі не був задіяний), тож сюжет спонукав до побоювання. Але все обійшлося. Був у проєкті й справжнісінький вовк, якого знайшли в зоопарку та відзняли без проблем: хижак там народився і до людей звик.

Красень Лукаш (Ярослав Бабіч) щиро зрадів, коли під час позування до нього прилетіла бабка, а до Мавки зліталися метелики. Ще до акторів повсячас приєднувалися коти. Зйомки тривали від весни до початку зими, і сили природи відчутно прагнули мистецької взаємодії, долучаючись до творчого процесу. Певно, інакше й бути не могло з цим сюжетом.

– Де вже точно була містика, так це у кадрах із Русалкою Польовою, – зізнається Олена Мартинюк. – Коли ми спохопилися, на полях не залишилося стиглого колосся, одна стерня. Насилу знайшли клаптик поля за Нерубайським, сплели для Анастасії Лукʼянової віночок з волошок, посадили її у жито і відзняли. Наступного дня і це колосся зникло. Пощастило. Олексій Агопьян в образі Куця знімався з Русалкою не в ставку, а у студії. А потворних Злиднів авторка зробила зі своєї мами Олени Ткаченко, яка дуже хотіла зніматися, хоч би й у кошлатій перуці та з жахливим гримом. Ірина Бесараб знімалася в образі приземленої жіночки Килини, на яку Лу-каш проміняв поетичну, проте непрактичну Мавку…

Організатори планують провести також читання та демонстрацію тримірника книги з цими ілюстраціями. Для подальшого просуван-я проєктів між Департаментом міжнародного співробітництва, куль-гури та маркетингу Одеської міської ради та Одеським академічним українським музично-драматичним театром імені Василя Василька було підписано меморандум про співпрацю. Виконуючий обовʼязки директора департаменту Федір Стоянов зазначив, що для реалізації культурних проєктів потрібно обʼєднуватися та йти до спільної загальної мети.

В Одеському академічному українському музично-драматичному театрі імені Василя Василька відбулися покази пластично-поетичного перформансу «Нехай ніхто не плаче по мені» у форматі «глядач на сцені». Це ще один значний внесок одеситів у святкування 155-річчя від дня народження Лесі Українки. Подія відбулася завдяки режисерові й хореографу Денису Григоруку, авторці текстів на основі листів та спогадів, завлітці «васильківців» Світлані Бондар та іншим авторам незвичайної вистави…

Одразу зауважимо: хто очікує на вичерпну розповідь про видатну українську письменницю, хай краще змириться з тим, що жінка взагалі (ну не усіляка, звісно) — багатовимірна особистість, а наша Леся — й поготів. Наразі в Лесиному образі бачимо шістьох актрис, але й це — не остаточна кількість, якби метою театру була саме така вичерпна розповідь.

Важливішим було торкнутися найніжніших душевних струн поетеси, розповісти трохи про родинні обставини, дівочі секрети, сердечні переживання, адже Леся була привабливою та чуттєвою жінкою попри слабке здоровʼя.

Неможливо уявити на сцені «васильківців» подібну виставу без участі заслуженої артистки України Галини Кобзар-Слободюк. Ця актриса не вперше за свою творчу біографію постає в образі Лесі Українки, вона напрочуд мелодійно й досконало декламує її вірші, уособлюючи зрілу письменницю, яка дивиться на саму себе вже трохи відсторонено й зачудовано. Це той вік і стан душі, коли вже є сили й бажання пригорнути саму себе — і цю хворобливу дівчинку, і змучену нерозділеним коханням дівчину, і розчаровану жінку, яка приймає виважене рішення вдовольнитися небагато чим. «Жити хочу! Геть думи сумні!» — виголошує ця Леся з акцентом на слові «геть», чарівному українському слові, яке не потребує додаткових дієслів…

…На темній сцені — одразу пʼять втілень Лесі, Лариси Косач, тобто: Ольга Максимів, Катерина Полякова, Богданна Шуманська, Марія Буймович, Тамара Лукаш. Одягнуті лаконічно та поза контекстом епохи: біла сукня-комбінація, плащик, черевики зі шкарпетками; хвороба позначена наявністю бинтів на руці, на нозі (реквізит і костюми Оксани Тарнавської). Також на сцені присутні валізи, віденські стільці та чорні парасольки з підсвіткою зсередини. З усім цим дівчата танцюють під музику Дмитра Белункіна, часом застигаючи в красивих мізансценах. Поза плакальниці зі спущеним пишним волоссям, що вкриває постаті актрис. «Нехай ніхто не плаче по мені», бо лише сама Леся знає, як і чому має оплакати власну долю. Вона була цілком еротичною та доволі непрактичною, зовсім як прославлена нею Мавка, не пристосована до життя у світі людей. Це і стає домінантою перформансу.

Усі чоловічі образи втілює один актор — Сергій Корнейко. Реплік він не виголошує, обличчя ховає за маскою, яка робить його схожим на персонажів картин Магрітта. Батько, брат, перше Лесине кохання, друге, третє нерозділене… Всі ці чоловіки замасковані, і лише коли на сцену виходить Климентій Квітка — і персонаж набуває обличчя. Кльоня — вінчаний чоловік Лесі, музикант і трохи, як зараз кажуть, аб’юзер, бо через його зневажливе висловлювання про тих, хто продовжує грати на інструменті, не володіючи ним справді майстерно, дружина припинила музикувати. Втім, у виставі про це ані слова — про все одразу не розкажеш…

— Відомо, що Леся мала абсолютний слух і дуже рано опанувала інструмент, але вона не просто грала на фортепіано — вона любила імпровізувати, — каже Світлана Бондар. — Проте мелодій, на жаль, не записувала, не вчила напам’ять, навіть не намагалася їх повторити. До речі, навіть Олена Пілка, яка була вибагливою і досвідченою в музиці, високо цінувала ці прояви доньчиного таланту. Про композиторський талант Лесі говорила й улюблена вчителька гри на фортепіано Ольга О’Коннор — піаністка, українка ірландського походження, перша дружина Миколи Лисенка. Маючи таку підтримку, Леся в дитинстві мріяла стати професійною піаністкою. Та операція на руці перекреслила цю можливість. І все ж, попри хвору руку, вона продовжувала грати. Грала довго — більше для себе. Аж до знайомства зі своїм чоловіком Климентієм Квіткою.

Також Леся Українка професійно займалася малюванням і на початку 1880-х років навіть навчалася в приватній художній школі Миколи Мурашка в Києві.

А ще про неї можна говорити як про нудистку, бо дівчинкою в батьківському обійсті, в Колодяжному, приймала сонячні ванни оголеною просто на даху веранди — це давало сили боротися з хворобою (можна тільки уявити, який ефект подібна сцена справила б у виставі!).

Але годі про те, чого у перформансі нема і не має бути: глядач і так знайде чимало цікавого, ба, навіть прекрасного. виставами про відомих персон є велика проблема — різниця між ними і виконавцями. Але коли скласти образ, наче мозаїку, з кількох талановитих і палких актрис, можна відчути близькість Лесі Українки. Розбіжність не заважатиме.

Матеріал: журнал «Фаворит удачі», № 2 (147), 2026.