Леся і Одеса

Леся Українка наразі – одна з ключових фігур, котрі Одеса обрала для себе в якості культурного символу (Соня Делоне – ще одна персона, яка зараз активно імплантується в Одеський культурний простір, але у Лесі дійсно зв’язок з Одесою інтимний та міцний).

То в нас навколо дати її народження відбулося декілька подій – не в останню чергу зусиллями журналістки та культурної діячки пані Світлани Бондар, яка останнім часом на своїй сторінці в ФБ викладає і спогади поетеси, і присвячені їй матеріали,   і зокрема завдяки проєкту Odesa ID . Дві з них безпосередньо пов’язані з Одеським академічним українським музично-драматичним театром ім. В. Василька.

Спочатку про зворушливий музично-пластичний перформанс «Нехай ніхто не плаче по мені», який спирається життєпис поетеси (авторка текстів на основі листів та спогадів – Світлана Бондар, режисер-постановник та хореограф – Денис Григорук).

Молодим акторам (Ользі Максимів, Катерині Поляковій, Богданні Шуманській, Марії Буймович, Тамарі Лукаш, Сергію Корнейку)  та заслуженій артистці України Галині Кобзар-Слободюк, яка супроводжувала виставу читанням віршів Лесі, вдалося майже неймовірне – відокремити хрестоматійний вже і тому заглянцований образ поетеси від справжньої, живої та «неправильної» –  спочатку дівчинки, потім молодої жінки (п’ять молодих актрис по черзі втілюють різні періоди життя поетеси, а Сергій Корнейко з закритим обличчям грає всіх чоловіків, які зустрічалися їй на шляху – і тільки коли поетеса зустрічає останню свою любов, під маскою проявляється індивідуальне обличчя). До речі саме до творів поетеси (якщо не враховувати літературний монтаж) постановка майже не звертається, твори  тут ніби відокремленні від життя; і iconic  posture просто на очах перетворюється на страждаючу та не дуже щасливу у приватному житті жінку, чиї складні, просто про Фрейду, відношення з матір’ю, відомою культурною діячкою Оленою Пчілкою замішані на любові-ревнощах-відторгненні. Взагалі питомий спостерігач міг би вважати це життям невдахи – перший її обранець подарив їй кинджал та оженився на іншій (про що негайно і жорстко повідомила Лесі матір); для білоруського шляхтича-марксиста Сергія Мержинського, сидячи біля ліжка помираючого від сухоти любимого чоловіка, вона писала на його прохання листи до його «великої любові»; її останню любов, Климента Квітку сім’я Лесі, звісно, теж не прийняла (тут в дужках додам, що він прожив довге, дуже довге життя і помер аж у 1953)…

… Хоча було й хороше – стосунки в родині були міцні, брат та сестри її любили та підтримували, сім’я шляхетна, суперосвічена, небідна, грошів на лікувальні подорожі вистачало. Так, вона подорожувала багато, по Європі та Азії, але які то подорожі… Бо їздила вона на лікування туберкульозу кісток, а це насправді жахливе, болюче, невиліковне тоді захворювання… І отримала вона його згідно з певними даними, коли у віці 10 років викупалася на водохрещі – тобто знов нещасливий збіг обставин…

Саме таку, непарадну, вразливу Лесю ми бачимо у виставі.

І зовсім інша, блискуча, яскрава як комета творча біографія. Ніби то творчість відірвалася від долі одної особистої людини і вибудовала свою власну легенду… і стала жити сама по собі (жодної своєї п’єси вона не побачила на сцені протягом свого життя – яка гірка іронія!). І це відкриває нам можливість для рефлексії, що таке взагалі творчість і як вона росте із того, що можна вважати ланцюгом життєвих драм та невтілених надій.

Друга пов’язана з цім подія – фотопроєкт  мисткині Єлени Мартинюк «Лісова: свобода бути собою», який відкрився в стінах Культурного центру «Уніон». Можна сказати, що він йде в парі із виставою, бо тут презентований саме дух Лесі, який відірвався від тіла і біографії, чистий дух творчості – звісно, йдеться мабуть про самий народний, самий відомий її твір, найпотужніший внесок в загальний український мітоепос. І недарма образи та сюжети «Лісової пісні» теж втілені тут акторами Українського Театру (Тамара Лукаш, Ігор Геращенко, Ярослав Бабіч, Анастасія Лук’янова, Уляна Самолюк, Влад Цобенко, Олена Кошова, Ірина Бесараб, Сергій Корнейко,  підбір акторів –  Юлія Пивоварова, директорка-художня керівниця театру, літературна консультація – ну ви вже здогадались, Світлана Бондар). Я вже не кажу про грим і костюми, про ніжну Мавку, простодушного Лукаша, мудрого дядьку Лева та ну дуже сексапільного Перелесника.

Це дійсно масштабний проєкт (загалом 70 світлин та окремо розташовані фото з бекстейджу), що заповнив собою три зали Виставкового центру – і ще більше вражає кількість небайдужих людей, локацій та  організацій, які прийняли в цьому участь: Одеський ботанічній сад, Одеський зоопарк (бо в якості партнера приймав участь живий вовк), Дюковський парк, Хаджибейський  лиман, Село Нерубайське… То все це зроблено не в студії, а на пленері, що насправді теж виклик – і фотографу і моделям, і художникам по гриму та костюмам (тут вам і кліщ акторку вкусив, і справжній сніг, яким засипало Лукаша, і вода з жабами і, мабуть, навіть з п’явками, в яку занурилася русалка, і спека, і холод, і комахи, все що бажаєте…).

Так, комусь проєкт може показатися трошки занадто гламурним, але саме «Лісова пісня» міцно увійшла не тільки в класичну (фактично майже кожен театр в Україні має свою Мавку та свого Лукаша) але саме в масову культуру, надавши життя неймовірної кількості інтерпретацій – від відомого всім мультика до балету «Lisova», який йде в Одеському Оперному. Ілюстрації до «Лісової пісні» – це теж своєрідний виклик, враховуючи, скільки провідних художників захоплювались цім твором. Але не дивно, що кожне творче покоління приймає цей виклик, бо в залежності від часу і від історичної ситуації сприйняття канонічних текстів змінюється. Зараз прийшла черга кольорових постановочних фотографій за участю професійних акторів. Підтвердженням своєчасності саме такої інтерпретації стала неймовірна кількість народу на відкритті, такого аншлагу ми не бачили вже давно.

Ну і ще одне – Мавка і інші чарівні істоти Лесі походять з сутінкової містики поліських боліт та лісів (саме там вона вперше почула від матері історії про мавок, і захопилася на все життя). Одеська область – не те, щоб звичний для них ареал проживання. В нас тут і світло інше, безжальніше, і художники скоріш надихаються пласким степом і морем, ніж могутніми таємничими лісами, де бігають вовкулаки.  Чи вийшло пересадити поліських духів повітря, води та ліса на наші терени? Мабуть щоб з’ясувати це, треба відвідати виставку (виставка працює до 29 березня).

Кураторка проєкту  – радниця Одеського міського голови на громадських засадах Олена Павлова. Також за підтримки Сергій Лисак: Одеська міська військова адміністрація

Матеріал: Марія Галіна – Kyiv Daily