ОДЕСЬКИЙ
УКРАЇНСЬКИЙ
ТЕАТР ІМ. В. ВАСИЛЬКА
АКАДЕМІЧНИЙ
МУЗИЧНО-
ДРАМАТИЧНИЙ
СЕЗОН 93
Квитки Online
Каса театру (048) 723-89-77
65026, м. Одеса, вул. Пастера, 15

Час – ніч

02 липня 2018
Час – ніч

В оригінальній п’єсі Андрія Іванова немає натяків на Південну Пальміру. З усіма її морськими краєвидами та кримінальними пригодами. У виставі Стаса Жиркова, з її столичним шармом та модними режисерськими прийомами, топографія і топоніміка, без сумніву, мають вагоме значення – для глядача та постановника особисто.

Не цитуючи класика буквально, а ніби занурюючи його відому строфу у сценічний підтекст, режисер натякає – «Я вернулся в свой город, знакомый до слез!»

Але повернувся, так би мовити, не скиглити про свої юнацькі розчарування чи романтичні поразки на березі рідного Чорного моря – повернувся переможцем. У стильних шатах фаворита театральної Фортуни, у статусі лідера наших різноманітних сценічних хіт-парадів. Бо так воно нині і є.

І, як на моє відчуття, навіть в енергетиці прем’єрної вистави є щось від бенефісу, але режисерського, є там щось таке задиркувато щире і від реваншу, але доволі поміркованого.

Місто, яке режисер робить одним із героїв свого сценічного тексту, тим часом живе «симультанно» – за вікнами театру і безпосередньо на сцені театру.

 

 

Бо саме на сцені – і глядачі, і актори.

І саме тут (і зараз) маленькі трагедії «бракованих людей» і «одеські оповідання», але не за Бабелем.

 

Він – викладач філософії, Вона – його непутяща закохана учениця, поруч – дещо карикатурні але упізнаванні «браковані» люди (батько, мати, зек-наречений). А навколо них і нас – суцільна паралельна реальність, оця дідькова глобальна соціальна мережа, котра стала для багатьох вже реальністю основною.

Адже «так» і живемо – лайкаємо, підглядаємо, виставляємо.

 

 

Паралельна реальність саме в цій виставі є реальністю визначальною. Без зовнішніх символів і аватарок, без лобових лайків і перепостів. Режисер нічого свідомо не візуалізує, не вербалізує. Бо це і є даність. Як глядач на виставі.

І вже сам глядач – тут і зараз – як елемент певної соціальної таблиці й окремого режисерського світу. З натяком на Одесу.

Світ, доповім я вам, не такий вже і радісний, не такий він по-одеськи бадьорий. Розгортання сценічного сюжету – про кохання, звабу, публічну ганьбу та передбачувану смерть юної героїні – винятково у сутінках ночі. У чорній пітьмі навчального закладу, де назавжди вимкнули світло.

 

 

І от посеред такої темної ночі наш надважливий елемент соціальної таблиці (тобто глядач) сприймає режисерський сюжет, як учень – урок.

Життєвий урок, авторський урок, особистісний урок (бо багато упізнаваного).

Фронтальна шкільна дошка на авансцені відрізає публіку від порожньої глядацької зали. І велика сцена за велінням режисера-деміурга ніби перетворюється на ту саму навчальну аудиторію, де все і трапилося – кохання-зітхання, секс, брехня і відео.

 

 

Тут як тут – третій дзвоник в театрі! Урок розпочато.

І от найцікавіше запитання на основі вже гучної одеської прем’єри – що ж то був за «урок»? І чи засвоїла його шановна аудиторія?

Урок філософії? Так. Головний закоханий – філософ у скромному училищі. Сам по собі він – оксюморон. Поєднання непоєднуваного. Талановитий актор Вадим Головко так і грає цю філософську партію – чеховський типаж на смітнику життя, ніжна душа посеред маргінального пекла, лекція про Хайдеггера для мешканців дурдому. За сюжетом цей філософ совість пропив! Бо таки не врахував філософських наслідків своєї злуки з ученицею та суспільним звіринцем. Піддався спокусам, не склав залік. Як писала Марина Цвєтаєва, «Не люби румяный бледную, не люби богатый бедную!»

 

 

Звідси – другий урок у виставі.

Урок любові.

Він без відвертих сцен, без інструктажу «як треба». Адже насправді ця вистава про «нелюбов» у тому світі, де любов замінили лайки, стріми, пости, де тактильні відчуття у любовних стосунках для декого також давно стали оксюмороном. І тут немає режисерського моралізаторства, менторства, якоїсь туги. У виставі є винятково медичний діагноз цій «реальності» – нелюбов.

Час – ніч. Друга частина.

 

 

Про «нелюбов» чудово грає актриса Марина Клімова, молода зірка театру. Повсякчас в її очах – сувора вимога любові, палке бажання молитися за неї, спрага до останнього боротися за неї. І раптом – бах! – її хуліганська зневіра, її підліткова зверхність, її дівоче існування у паралельній реальності, де кохання давно не живе.

Нарешті, третій «урок» на основі цієї вистави. Умовно кажучи, урок історії.

Він ніби повертає режисера і глядача у 90-ті ХХ століття. У час популярної тоді чорної драми, витоки і наслідки якої є і в поетиці цієї нової п’єси. У час драматургії й прози Петрушевської, котра поставила клеймо на ту складну епоху – «Час ніч» ( назва одного з її творів). Це час, коли режисер – ще маленький, а ми (глядачі) – ще віримо, що дивна пітьма 90-х скоро розсіється і для всіх неодмінно настане сонячний ранок.

 

 

Власне, ця талановита вистава саме про те, що пітьма, на жаль, не щезає, що скажені 90-ті, навіть попри мережеву паралельну реальність, знову і знову повертаються – у третє тисячоліття, у наше місто, у це несценічне життя. Значить, урок нелюбові ще не закінчився? Режисер таки щось відчуває.

 

Олег Вергеліс

Фото: Ірина Рогава, прес-служба Одеського українського театру ім. В. Василька

Партнери
ГЛАС
ТеНет
ТК ГРАД
Медиа-информ
Первое радио
Культурометр
Одесские известия
Телеканал
KOZYR DIGITAL
Южная волна
Журнал Zavarnik
Kims
westele.com.ua
Радио